Не кілька джерел, не навіть нещасні ці народні прикмети, не думку когось з Гідромету, не ще якихось науковців — одного чоловіка.
Усі люди, що гнали хвилю (і далі женуть) — переважно з вищою освітою.
Кому потрібна така вища освіта?
Вища ж освіта здобувається, щоб стати міцно на загальнокультурний фундамент та щоб сформувати коло спілкування, яке з часом допоможе чужим досвідом та допоможе навчитися в інших чогось, чого не завжди встигаєш від життя та науки дізнатися.
А вже потім цеглини власного досвіду, професійного та життєвого, на цей фундамент викладати поступово.
Зараз йти вчитися у виші на журналіста — це вдало вийти заміж, їздити на дурняк по країні чи за кордон, потрапити у прес-секретарі, президентський чи прем’єрський пул, у Верховну Раду, у місцеві ради, у будь-які, хоч манюсінькі, депутати, у 23-25 років втомлено казати, що репортерство вже вичерпано і треба обов’язково сідати у кадр, бо щодня з гарним макіяжем, а якщо пощастить з каналом, то й з брендовим гардеробом, ну, й магія мерехтіння щоденного.
В цьому, певно, немає нічого поганого, якщо це лише не самоціль, не спосіб поживитися з професії, а не досягти у ній чогось вартісного.
Бо якщо мало цементу, а багато щебеню, міцного бетону не буде, отой первісний загальнокультурний фундамент втримає лише таку професійну будову, про яку я на початку згадувала — позорище.
Останнім часом побільшало розмов про необхідність створення загальнонаціональної системи оповіщень небезпечних чи стихійних метеорологічних явищ.
Страшно уявити ці попередження у медіа. Хай вже не буде подібної системи. Поки що.
Поки наша дитинка-журналістика не підросте хоч трохи.
Наталка ДІДЕНКО